PRIJEVOD POEZIJE S HRVATSKOG JEZIKA NA UKRAJINSKI JEZIK

ĐURO VIDAMAROVIĆ I TETJANA DZJUBA

Donosimo nekoliko pjesama na izvornom hrvatskom jeziku i njihov prijevod na ukrajinski jezik, prevoditelja Tetjane Dzjube i Đure Vidmarovića, književnog kritičara,  pjesnika, povjesnika i diplomata, koji je od godine 1995. do 1999. bio  izvanredni i opunomoćeno veleposlanik Republike Hrvatske u Ukrajini. Jedan je od članova Organizacijskog povjerenstva Svjetskog festivala hrvatske književnosti.

Izabrane prevedene pjesme su iz Vidmarovićeve zbirke: „Horus u krletci“, objavljene u nakladi Hrvatske kulturne zaklade i Hrvatskoga slova.

IZ ZBIRKE „HORUS U KRLETCI“
PJESMOTVORNA SJEĆANJA JEDNOG VELEPOSLANIKA

Присвяти

(Переклад з хорватської Тетяни Дзюби спільно з Джуро Відмаровичем)

Prijevod s hrvatskog na ukrajinski jezik Tetjana Dzjuba i Đuro Vidmarović

IZVORNIK:

NEIZGOVORENO O MRTVIM BRODOVIMA
I TALALAJEVOJ KUĆI PORED CRVENIH RUŽA

                                               Mikoli Vingranovskome, umjesto pozdrava

Toliko toga htjedoh ti treći, mada je sada glupo

lamentirati nad onim što je prošlo.

Veliki naš brate, – smrt je odnijela zlato,

želje i snove u drugi bolji svijet.

Neki kažu da su to tlapnje,

a neki – put  u novi let.

Sve je ostalo na Lonjinoj kalini,

pored Dnjipra i mrtvih lađa,

u vrtu zelenom na pješčanom tlu Ukrajine.

Vidici isti, godišnja doba i duge duge zime.

Oblaci lete, vjetrovi ruše što čovjek gradi,

valovi morski cijele narode brišu,

pored rajskih plaža sada se njišu

krvave mrlje i vječnosti krute tijek.

Htio bih imati tvoju maštu, tvoj osmijeh i slog,

tvoju rimu, ritam i sjaj, riječ koja u Boga bje.

Htio bih imati tvoju vjeru u zemlju što nas rodi,

tvoj zanos i mir daleke stepe po kojoj Kozak hodi.

Iz moje zemlje Hrvatske, lijepe, svadljive i revne

često sam slao poruke tamo daleko u «Rodnu našu»,

smišljao riječi, stihove i prozu – kao da ti mašu

starinski i nježno, sentimentalno skoro,

– starim i sve mi je pero sklonije stihu

što mladima diže kosu.

Htio sam kazati koliko nosim u duši razgovore naše,

zapravo, koliko sam bogat sjećanjem i tužan grabežom tvoje smrti,

koliko sam zahvalan Bogu zbog susreta s ljudima sjajnim i visokim

u čudesnoj zemlji stepa,

u zemlji Karpata

i «Zlatnih vrata»,

onih što spališe ih vjetrovi rata,

a Vječni ih pretvori u simbol i san,

kao i stepu nad kojom vjetrovi pušu,

starinski daleko, tajanstveno i strasno

u svaku kozačku dušu.

Sve nedorečeno što ostalo je na obali Dnjipra,

ondje i sada stoji.

Talalajeva kuća kraj bijelih ruža

i dalje mrtve lađe broji.

Zagreb, 2005.

Не сказане про мертві кораблі
і Талалаєву оселю серед червоних троянд

Миколі Вінграновському замість вітання

Так багато хотів тобі сказати,

Але зараз немудро бідкатися над тим, що вже минуло.

Великий наш брате, смерть забрала срібло-злото,

Мрії і сни у кращий світ.

Дехто твердить, що там — гризота,

Інші — старт у новий політ.

Все залишилося коло Льониної калини,

Біля Дніпра і мертвих кораблів,

У саду земному на піщаній землі України.

Горизонти ті ж самі і пори року, і довгі-предовгі зими.

Хмари пливуть, вітри руйнують те, що людина збудує,

Хвилі морські поглинають народи,

Біля райських пляжів тепер гойдаються

Криваві плями — жорстокий плин вічності.

Я б хотів мати твою мрійливість, твою посмішку і риму,

Ритм і блиск, Божий дар слова.

Я б хотів мати твою віру в землю, що нас породила,

Твою гордість і спокій далеких степів, якими Козак походжає.

З Хорватії, моєї землі прекрасної, сварливої і ревної, —

Звіддаля, посилав вісточки у Рідну нашу,

Обмірковував промови, вірші й прозу, — наче помах рукою,

Ніжно і несучасно, майже сентиментально.

Старію, тому поетизую все це,

А молодим волосся дибом стає на голові.

Я хотів би повідати, як глибоко запали мені в душу наші розмови,

Який скарб оті спогади, і як я водночас сумую з приводу твоєї смерті.

Безмежно вдячний Богу за зустріч з чудесними відомими людьми

У прекрасному краю степів і Карпат,

І Золотих воріт, які спалили буревії воєн.

А Господь їх перетворив у символ і мрію,

Як і степи, над якими вітри віють

Із сивої давнини, таємниче і пристрасно в кожну козацьку душу.

Не все сказано, що залишилося — є на березі Дніпра,

Там і зараз стоїть Талалаєва оселя серед червоних троянд

І далі лічить мертві кораблі.

IZVORNIK:

GOSPODIN U DUŠI MARIJE
PRIMAČENKO, NAJVEĆE
SLIKARICE UKRAJINSKE NAIVE

Ukrajinske tajne «daleke i kalne»,

Plavetna nebesa i šume duboke,

Još sanjaju noći i «djevice žalne»,

Tajanstvena bića i sfere visoke.

Ništa nije vječno, vladarice kista,

Osim ljudske nade u jutarnje sate.

Život još se blista kao rijeka čista,

Dok se kistom Vašim suncokreti zlate.

«Sofia» Vam nije dala mnogo zemne sreće,

Već iskrenu dušu bogatu ljepotom,

Povlasticu rijetku – Njegovo raspeće,

Uz Čornobil mrtvi i posmrtne svijeće,

Dok Vaš život svijetli mirom i dobrotom.

Gospodu ste vjerno služili bez krika

I slijedili patnju Njegovoga lika.

                                               2003.

Господь у серці Марії Примаченко

Великій художниці українського наївного малярства

Український тайнопис         — із пітьми та свічад,

Де дрімучі ліси, небеса синьоокі,

Замиловані в ночі, в силуети печальних дівчат,

В загадкові створіння і сфери високі.

О, володарко пензля, тут усе          — проминання і тлін,

Суща тільки надія людська на світанку.

Та життя ще ряхтить, мов потік в заворотах колін,

Доки пензлем своїм Ви золотите соняхи зранку.

Щастя випало Вам, як синиця мала в кулаці,

Тільки щира душа повсякчас багатіла красою.

Розіп’ятий Чорнобиль, поминальні свічки, манівці —

Привілей виняткових, які решту ведуть за собою.

Тихо плаче Господь, знов незрима сльоза на щоці.

Ви служили йому несуєтно, без крику.

Ви носили в своїй незглибимій душі

Муку й риси тонкі преподобного світлого лику.

”””””””””””””’

IZVORNIK:

UKRAJINSKI SLIKAR I MOJA MAJKA

Jurju Luckeviču

Umro si sa slikarskim priborom na leđima,

u šetnji po Pušči Ozerni, berući potočnice

slikajući čudesni krajolik ukrajinski,

noseći stručak za onu koju si sudbinom zvao.

Umro si daleko od Hrvatske,

zemlje koju si znao

i volio, u kojoj je cvao

i tvoj kist, na obali njenog mora,

U Baškoj, Omišlju, Crikvenici,

u dvoru starinskom moga oca

na selu ravnom pored rijeke,

što pamti moja stopala bosa.

Ljude vezuju daleke spone.

U frazi kažu: povijesne veze.

Ne mora biti sve u tome,

ponekad su dovoljne džezve.

Plače mi se zbog tvoje smrti,

dragi moj Jurju.

Otišao si zauvijek, a zatim i moja stara mati

koju si s ljubavlju naslikao

onog sunčanog dana u rodnoj mi Kroaciji.

Vjerujem da negdje u nedostupu našoj mašti

u nekoj boljoj stvarnosti

i harnosti

razgovaraš s mojom majkom.

Ona ti sprema pitu s jabukama,

a ti kistom bilježiš njezino bistro oko.

Zagreb, 2003.

Український художник і моя ненька                                                               

Юрію Луцкевичу

Ти помер з малярським начинням за плечима,

На прогулянці по Пущі Озерній, зриваючи незабудки,

Малюючи неповторні українські краєвиди,

З оберемком квітів для тієї, котру назвав своєю долею.

Ти покинув білий світ далеко від Хорватії,

Землі, яку знав і любив,

У якій розквітнув твій талант, —

На березі нашого моря,

У Башці, Омішлю й Цріквениці,

У моєму старому батьківському дворі

В рідному селі біля річки,

Що пам’ятає мої босі ноги.

Людей пов’язує спільне минуле

Або, як ще кажуть, історичні зв’язки.

Але повір, не може все вміститися у них —

Іноді достатньо кавоварки.

Плачу з приводу твоєї смерті,

Дорогий мій Юрію,

Відійшов ти у вічність назавжди.

А вслід і моя старенька матір,

Яку з любов’ю ти намалював

Того сонячного дня у дорогій моєму серцю Хорватії.

Вірю, що десь за межами наших помислів,

У якомусь досконалішому світі,

Приязно розмовляєш із моєю матусею —

Вона тобі пече яблучний пиріг,

А ти пензлем малюєш її проникливий погляд.

IZVORNIK:

SOFIJI POTOCKI,

zbog čije je ljepote sagrađen
najljepši park na svijetu

Aleje bukte u mirisu ruža.

Staze se šire kao vilin slak.

Na brijegu pogled nebu pruža

Crven i ranjiv divlji mak.

Što ne bih dao, visosti bajna,

Za ona jutra s vama u krilu,

Za noći vedre prepune tajna

Dok nebo plete plavu svilu.

Vaše su grudi cvale u zoru,

Nitko ne zna dokle i kada,

Kao što koralj u našem moru

Pripada onom tko strahom vlada,

Tko traži sreću bez slutnji i sjete,

Dok nebom modrim ptice lete.

Kijev, 1999.

Софії Потоцькій,

врода якої вшанована одним із найдивовижніших      
парків  у світі 

Алеї в пахощах троянд-менад,

Стежки розпростуються, наче чарівниці;

На березі у небо задивився мак,

Ранимий, дикий і рум’янолиций.

Я залишок років без торгу і жалю

Віддам за ранки з Вами на колінах.

Нічне безсоння шовком перев’ю,

Що небом ткався й серцем заболілим.

За Ваші перса, що цвіли, мов зорі,

Ніхто не скаже доки і коли,

Немов корали в нашім теплім морі

                                                                цвіли…

Тому належиш, хто не знає страху,

Шукає щастя без передчуття,

Доки в блакиті пролітає птаха

                                                           життя.

IZVORNIK:

DVOJE U ZORU
ILI HRVATSKI VERDIKT

Ivanu Draču, pjesniku i graditelju suvremene Ukrajine

Naša dva naroda prošlost povezuje,

Više od onog što knjiga piše.

Imamo slične sudbine i slične duše,

I kod nas, Hrvata, kao i kod vas biva:

Na suhim vrbama cvjetaju ruže.

Dragi Ivane, to ona luduje,

Igra se s nama Klio i pomalo ruga,

Nekome daruje konje bijele sa srebrnim

sedlima,

A nekoga ponižava i mijesi kao glinu.

Sve je kod nas za sreću: i more i nebo,

I polja zelena i pradjedovska slava…

A kod tebe pod prozorom cvjeta kalina

I snažno miriše kao kod nas agava.

O, kako su opojne rose u svitanje dana!

I kako nadu usnulu bude!

Mi duga proljeća očekujemo

I svjetlo plavo kao oči lana.

Kijev, 20. travnja 1996.

Двоє на світанку або Хорватський вердикт

Івану Драчу, поету і зодчому незалежної України

Народи наші в’яже давнина —

Подібні долі маємо і схожі душі.

У нас, хорватів, як у Вас бува

«на мертвих вербах розцвітають ружі».

Комусь виводить Кліо огиря у срібній збруї,

А іншого  — в дугу згина й поглумом труїть.

Блазнює, забавляється стара людським терпінням,

Та є у нації кора, і є коріння.

А щастю б розлитись — в нас море й вершини,

Лани зеленіють, не вигибла слава.

У тебе в дворі зашарілась калина.

У мене — пронизує серце агава.

Вранішні роси омиють ще крила,

Збудять надію п’янким передзвоном.

Пізня весна, знов чомусь забарилась…

Як прагнеться висі, мов очі льону.

З хорватської мови переклали Тетяна Дзюба та Джуро Відмарович